Переношу сюда две новеллы, с которыми Оксана впервые появилась на нашем форуме))

ВЛАД

- Владе, а скільки тобі насправді виповнилося? П’ятсот?
- Сергійку, ти п’яний!
- Анітрохи! Я бачив, як у тебе стріляли. Ти міг би ловити кулі руками, як міль.
- Або зубами, як собака - мух?
- Атож!
- Що я тобі, блазень?
- Ні, ти...
- Хто?
- Казали, що воєвода, який жив п’ятсот років тому, був упир...
- То я, по-товоєму?..
- Ні, але ж були воїни-характерники?..
- Слухай, навіщо воно тобі? Невже хочеш написати?
- Не написати! Зрозуміти...
- Коли б я ще сам розумів...

... Влад згадав, як, зненацька прокинувшись іще в СРСР, ходив незнайомими вулицями, вдихав малоприємні запахи, дослухався до незрозумілих слів. Якось прочитав, що "Ленін завжди живий" і подумав: "Як я?.." Легко промкнувся крізь стіну мавзолею і став над прозорим віком. Тихенько свиснув. Відповіді не було. Нахилився і промовив: "Вставайте, на нас чекають великі справи!" І знову без відповіді. Придивився і ледь не плюнув: "Та ти - мумія! А я тут..." У цю мить чоловік за прозорим віком розплющив очі й глянув до того глузливо і пронизливо, що Влад відсахнувся. Постояв, тамуючи подих, і заспокоївся: "Привидиться ж таке..." Але вдруге підійти не посмів.

- Ти хоча б скажи, чому вибрав саме наше місто? Відчуваєш щось? Буде війна, катастрофа?
- Боронь Боже!.. Ні, нічого не відчуваю. Тут красива місцевість.

... Влад згадав річку і стежину, на якій стояв у вільний від служби час, чекаючи, доки пройде повз нього одна дівчина. Не ховав похмурого вогню своїх очей, зустрічаючи її погляд, повний зневаги. Знав, за кого вона його має. Справді став трохи шпигуном, доки довідався, хто вона, з ким товаришує, чим займається. Багато що йому не подобалося. Радий був би й налякати її, тільки знав, що це йому не вдасться.

... - Знаю ту місцевість, де ти любиш гуляти. Трава там пожовкла, ніби восени, а на дереві - випалені сліди твоїх долонь. Ти мучишся, бо...
- Сергію, годі!
... Чути звук сирени.
- Щось трапилося.
... Трапилося те, чого він побоювався: вони захопили урядову будівлю, вона була на чолі загону... Вимоги... У разі невиконання - вибух. Це в густонаселеному центрі столиці! Влад сам розмовляв з нею. Трохи не вилаявся, але вчасно згадав, що це в ефірі, й що то їхня перша й остання розмова. Потім подумав про те, що він з ними зараз зробить, і зітхнув, обмацуючи очима силует будівлі. Хотілося бути всередині, поряд із нею. "Навіщо? Щоб бачити, як вона помре?.." Він таки вилаявся. Безнадійно махнув рукою, промовив потрібні слова і розділився на двох Владів. Один, як і слід, проведе штурм, а другий хай іде собі, куди хоче. Хоч до біса.
... Коли залу шмагонули кулеметні черги, №2 ступив уперед, щоб затулити дівчину. Кулі завжди відскакували від Влада, але цього разу сталося не так... №2 впав убитий, але й той, що був ззовні будівлі, покотився, скошений чергою. Ніхто не міг зрозуміти, звідки в нього влучено.
...- Не можна двоїтися. Коли воюєш сам із собою, то неодмінно програєш...
- Ви щось сказали?
- Та так, сам до сабе... Де Сергій?
- Загинув.
- Як? Коли?
- Відразу кинувся туди, де стріляли, дивак, написати, мабуть, хотів.
- Не написати, а зрозуміти!
- Чи то наша справа?
- Ти хочеш жити на землі, й не хочеш знати, як і навіщо?..
... Спересердя Влад хотів забити нетямущого спецназівця по плечі в асфальт. На це сили ще б вистачило. Але потім подумав, що цього разу може і справді померти, і остерігся залишити по собі недобру пам’ять між людьми.

ЛЕГЕНДА ПРО ДРАКУЛУ

-...Отже, як писав автор російського «Сказання про Дракулу-воєводу», «Жив у землі Мунтянській воєвода віри християнської, а ім’я йому було Дракула, тобто  Диявол...»
- Взагалі-то я підписувався через «Г» - «Драгула» - зауважив Воевода. – Батько був Влад Драгул, себто Дорогий, а я, значить, син Дорогого...
-  Ого! Якщо так змінюють літеру в імені, то неспроста... Може, час був надто жорстокий, щoб зватися сином Дорогого, краще було бути сином Диявола чи хоча б, як ще пишуть, Дракона...
- Не знаю, хто збагатів з моєї літери, але час як був жорстоким, так і залишився...

- «Ваша Величносте, я поруйнував переправи на річках, але я знаю, що турки прийдуть морем, і буде їх велика сила... Якщо зволите, прийдіть і вдарте на невірних, бо зараз саме час... Якщо не зволите, пришліть побільше війська... Якщо і це не входить у Ваші плани, зробіть хоч щось, бо яка Вам вигода з того, що наша маленька країна загине?..» Ваша величносте, треба на це відповідати?
- Не варто. Хай тримається, скільки зможе, а потім ми його замінимо. Ні султан, ніхто інший не матиме нічого проти нас. Ми – осторонь...

...-  У мене один син, навіщо ти забираєш дітей у матерів? Хіба дванадцятилітні – воїни?
- Немає кому воювати.
- У людей своє життя!.. Ви – правителі, ви домовляйтеся між собою, що нам до того?..
- Не я візьму його, турки візьмуть – у яничари. Хочеш – забирай сина додому, хай сидить біля твоєї спідниці! Підеш?..
- Ні!
- Неслухняний хлопчисько! А ти – будь проклятий!
- Повернуся – поговоримо.
- Не погрожуй, не боюся!
- Я не погрожую. Відчуваю, що ми ще зустрінемося.
... Воєвода не вибачав образ, та й словом міг ударити майже як мечем. Проте нині він не знав, що сказати. Чомусь хотів, щоб мати хлопчика повірила й зрозуміла.
Але повернувся він не скоро, бо потрапив у неволю, де пробув 12 років. 

- ...Росіянин пише, що мене сплутали з турком. Мабуть, йому так це  пояснили. А я знав, що це не помилка. Намагався вкласти їх якнайбільше. Дивувався – чому мене кололи списами, але ніхто не рубав мечем. І раптом зрозумів... Але вдіяти нічого не міг.

... Бойовиськом, заточуючись, ішла жінка, заглядала в обличчя полеглих. Стала навколішки біля воїна, беззвучно заплакала...
«Ось вона, друга зустріч! – подумав Воєвода.- Тільки говорити нині ще важче. А іншої нагоди не буде. Виправдовуватися? Як? І за що? За те, що не було кому стати на шляху навали, окрім мене та оцих хлопців?..» А сам ледве вимовив: «Пити!..» Жінка обернулася: «А, це ти, дияволе зеленоокий, що забрав мого сина?..» - «Я...» - «Знаю... Так і син казав, що хтось завжди має іти. Ось вода. Для нього несла, тобі віддам...» Але у нього ніяк не виходило напитися. - «Чекай, треба голову вище... Отак...»
          Чути клекіт орлів, вовче виття.
         - Що там, вовки? 
- Люди. Не турки. Четверо на конях. Один вказує на нас....
- Вставай і біжи щодуху, не озираючись. Якщо не поженуться за тобою, житимеш.
- Але...
- Геть від мене, наказую!..
- Син не пішов, і я не піду...
... Стогін Воеводи, короткий скрик жінки, далі чути лише моторошний свист і плюскіт крові, що поступово зливається з шумом дощу, який дужчає й дужчає. Далеко, а потім ближче й голосніше гримить грім.
Воєвода:
- По мені залишилася тільки легенда, перечитуючи яку, хтось бачить мене героєм, а хтось – злочинцем, а ще хтось, невідь-чому, - ватажком всілякої нечисті. Сказати по правді, мені все одно. За цим порогом немає болю. Є тільки весняний цвіт, і світанок, і захід, і травневі грози, й ніколи-ніколи не затуляють хмари той куточок неба, найвищого й найчистішого, де вночі й удень горить зоря Вітчизни.